прийшов до памяти і здивованими очима спозирав довкола. З семої кляси долїтав грімкий голос директора…
— Що тобі? — спитав Дубровський.
— Я хорий — шепнув Демидів, підводячись з трудом з підлоги.
— Покличте зараз сторожа!
Студенти, що́ обступили Демидова, побігли по сторожа. Дубровський дав сторожеви на дорожку і казав відвезти Миколу до дому. Микола дав ся вести, як дитина. Професор проводив єго очима, доки той не щез на скрутї сходів…
Коли дома, лежачи на ліжку, Демидів успокоїв ся і міг знову льоґічно думати, жаль, несказаний жаль здавив єму горло. Він припав лицем до подушки і гірко заридав. „Що скаже батько! що скаже мати!“ — приповідав лише і заливав ся сльозами. Сторожихи і сторожа не було дома, були на послузї; тілько дївчинка їх малолїтна здивовано дивилась на Миколу, а відтак і собі заплакала.
Се спинило плач Миколи. Встав з ліжка, утихомирив дитину, усїв відтак на крісло та став перевертати свої книжки і зошити. Дивив ся на все, мов пращав ся з тим, а сльози мимохіть котились єму з очий. В руки попав ся єму зошит з задачами, що їх писав так радо для Дубровського. Став перевертати картки і перше, що замітив крізь сльози, то були слова з тої хваленої задачі: „Але бувають і такі огородники, що́ як стануть нагинати деревину, то й зломлять..“
Зошит випав Демидову з рук, він поклав голову на стіл і сидїв так, мов задеревілий. Голова болїла єго і коли по нїй які думки снувались, то й ті були
