Сторінка:Осип Турянський. Поза межами болю. 1921.pdf/173

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка не потребує вичитки

Любі мої приятелі!

Обізвіться бодай одним словом до мене!«

Всі мої товариші сидять, мов камяні статуї й мовчать.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Я прилізаю до кожного з них окремо й буджу, термошу їх.

Але вони мовчать.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Я стаю товкти головою об замерзлу землю.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Серед грохоту, гомону, реву і клекотіння природи щось несамовитно зареготалося в безодні і на хвилю все стало притихати.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Нагло чую голос наче зпід залізного віка домовини:

»Ми всі — прокляті.«

Сабо.

Я глянув на нього.

Його наскрізь посиніле обличча і його широко отворені очі й уста остають нерухомі і вперлися в мене, як якесь невимовне страхіття і проклін усього буття.