цієї заклятої тиші нагло щось блисне і вдарить, як грім. І вбє Штранцінґера за це, що він стоїть такий байдужий, вас за те, що ви такі сумні, мене за те, що я сміюся… Отже доки в мене ще трошки сили, мушу забалакувати ці дивні почування в собі… Я у свойому нужденному життю дуже мало говорив. Та тепер, супроти обличча смерти, чую потребу поговорити трошки… Буду словами полокати свою душу й балакати, балакати, кричати і сміятися, ха, ха, ха! Тай маю я дещо сказати світові за себе й за вас…
Панове! Більше доброго тону! Більше елєґанції! Не позирайте так із під лоба, як темна ніч! Хай дами вичитають із ваших усміхнених мін, що ви хочете засипати їх компліментами.«
Показував товаришам елєґанцію і ґраціозність танцю.
Дивна суперечність між його добірними сальоновими рухами й між його обшарпаними, брудними латами, покритими снігом і засохлою кровю!
І як би вони були у світі життя й сонця, то може булоб і дивно глянути, як його уста, все складені до іронії і глуму, ціле його запале, бліде й зелене лице з довгою, розчіхраною, ри-
