— Не вояк я більше, — заплакав Дубило, — пропала козацька душа, пропала й жага волі та помсти…
Кинув Дубило коня й зброю. Взяв хлопчика на руки й пішов світ за очі. Але невинне хлопченя холодним ледом лежало на його грудях. Кров ворога-пана, що текла у дитячих жилах, викликала в ньому мимохіть якісь тяжкі, страшні почуття. Хотів він милувати дитину, гріти її, а серце — відверталось. На сьомий день Дубило залишив хлопця десь у селі, а сам пішов далі.
Жовтоводий Буг, як сивий дідусь, завжди привітно всміхається до своїх гостей та, тулячись до високого берега, дзвонить срібними струмиками по гладких камінцях.
На південь від Холма, десь близче до Скригичина, сивий дідусь тече трошки неспокійно, наче хвилюється. При тому щось шепотить.
Шепотить беззубий, хотів би оповісти про того, хто жив тут на березі після Богданового походу та козацького бенкету на Холмщині, але звісно — беззубий: ніхто не розбере.
Тому й завмирає в народі оповідання про життя Хоми Дубила на поетичних берегах Буга.
Останній оповідав про нього старий поламарь Микита. Він вказував на високому березі Буга місце, де ніби-то колись стояв невеличкий манастир, а в ньому жив монах Онуфрій, колишній ватажок Хома Дубило. Жив він з братією, теж з колишніми козаками та панськими утікачами. Жили вони серед глухого лісу й довгий час ніхто не знав про них. Таємниці його знало лише небо, сивий Буг та ліс зелений. Знав ще Бог, що щоденно вислухував його горячі молитви та каяття.
