ються, а обличчя якісь сумні, наче щось тяжке пригадали. Поруч — мати з Порепеличихою. Вони веселі, жваво балакають і сміються.
Музики перестали грати.
— Ану, чого ви там стали! — гукнула на них Перепеличиха, — грайте ж швидче, бо хочу танцювати.
Ушкварили музики.
Перепеличиха вийшла на середину, взялася під боки й, притупуючи старими ногами, почала:
Прошу тебе, любий сину,
Нейди, нейди на Вкраїну,
Бо як підеш на Вкраїну,
Не побачу тебе, сину!
Змахнула рукою, схилила трохи голову на бік й затупала ще міцніше:
Бо як підеш на Вкраїну,
Не побачу тебе, сину…
Хриплий, але майстерній спів старої Перепеличихи, її жвавий танок, вогонь, рухи, — все це зачарувало Хомка. Він довго у цю ніч не міг заснути. А на другий день, десь увечері, звернувся до матері:
— Мамо, про яку це Україну вчора співала Перепеличиха?
— Це наша країна. Далеко вона йде, ген ген за Холмом. Де степи широкі як море.
— Там наші живуть?
— Еге-ж, наші. І звідси теж пішло наших чимало. Як кому тут тяжко живеться, то йде туди, у степи…
— Чого тяжко?
— А того, як пан лихий та покривдить — чи набє батогами, чи дівчину або жінку забере…
