й Ляпляса про розвиток плянегарних системів дається дуже добре погодити з біблійним оповіданнєм про сотвореннє світа, та що навіть гіпотеза Лямарка й Дарвіна про розвиток звірячих ґатунків не противиться католицько-християнській вірі, позакілько ту гіпотезу обмежуємо до самих тільки ростин і звірят та не силуємося розтягнути єі на сотвореннє людини, хиба щонайбільше на сотвореннє людського тіла, але в ніякому разі не на сотвореннє людської душі. З другого боку я довідався, що деякі визначні учені природознавці, навіть такі, що стоять на вільнодумнім, антіреліґійнім становищу, як пр. Вірхов, відкидають Лямарківсько Дарвінівську гіпотезу еволюційну про початок ростин, звірят і людий. Це все привело мене до того, що для мене ся гіпотеза перестала бути завадою в розвитку моїх фільософічно реліґійних поглядів.
Ізза таких тай инших думок я став признавати особового і свідомого Бога, Творця і Вседержителя видимого й невидимого світа, як Найвисшого Духа, що має найсвідомійший розум і найсвобіднійшу волю, як Духа всевідучого і всемогучого і в усіх напрямах найдоскональшого.
Та вже переа тим я став признавати особову людську душу, як самобутну й нематеріяльну субстанцію, обдарену свідомим розумом і свобідною волею, а ще переднійше я признавав уже єствованнє потусторонного (тогобічного), надзмислового, трансцедентного світа. Тим способом було вже в моїм умі зроблене місце й заложена основа для вірування в особисту, індівідуальну безсмертність людської душі, в єї позагробове життя. Бо коли є особова людська душа як самостійне, однопільне „я“, як самобутна нематеріяльна субстанція, то тим самим є вже даний підмет, який може жити по смерти тіла. І коли людська душа має свідомий розум і свобідну волю, то тим самим має орґани, якими вона може жити незалежно від орґанів тіла і по їх розпаді. І коли кромі сего видимого світа ще є світ другий, світ инший, світ потусторонний і надзмисловий, то тим самим уже є дане місце, де людська душа може жити по розлуці з тілом.
В тім часі, коли розвиток моїх думок дійшов до цеї точки — а мав я тоді 38 літ життя — сталося, що помер мій батько. Смерть батька не зробила на мені потрасаючого вражіння, бо покійний довший час перед смертю хорував на невилічиму недугу і мені було наперед відомо, що тільки смерть може увільнити його від того терпіння, яке спричиняла йому довга і тяжка недуга. Мимо того зараз по смерти батька я запримітив у моїй душі дивну переміну. Раз у тім, що між
