Серед світу жити немило?
І князь зупинився в журбі мимохіть;
Шибанів запрілий уходить в ту мить:
«Загадуй, що треба, мій пане,
Бо, бач, не догнали царяни».
Річ гожа, і князь посилає раба,
На шлях виряджа нетерпляче:
«Здоровий ти з тіла, душа не слаба,
А ось тобі й гроші, козаче!»
Шибанів на те відрікає: «Шкода!
На тебе тут дужча пристигне нужда;
Я лист передам і за муки
Цареві в самісінькі руки!»
Дзвін мідний по Москві несеться, гуде:
Цар, просто одягнутий, дзвонить:
Чи знову покою колишнього жде,
Чи совість навіки хоронить?
Розмірено, часто у дзвони він б'є,
Великого ляку кругом завдає,
Молитвою сповнені xaти,
Щоб день минувався без страти.
На відгук цареві гудуть тереми;
Видзвонює Вяземський злюта,
Завила кромішність оприцької тьми —
І Васька Грязний, і Малюта;
А се гордовитий на ваби свої,
З дівочістю вроди, з душею змії,
Коханець забовкав Іванів,
Одвернутий богом Басманів.
Все стихло; з окільницьким гуртом ступа
Цар, спершись на край патериці;
Аж вершник летить; зарухалась товпа;
Над шапкою лист у правиці.
Додолу моторно плигає з коня;
Цареві навпроти твердий, як щодня,
Пішов, проказавши до його:
«Від князя Андрія Курбського!»
І очі царя палахнули ураз:
«До мене?.. Від злодія листи?..
