Сторінка:Павло Грабовський. З чужого поля (1895).djvu/67

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Сонце блиска над хатинами,
 Все прокинулось від сну.
Враз запахло над долинами…
 Привітаймо швидш весну!

 
VI

Сяли очі, сяла стрічка,
Сяли божі квітоньки…
Весь поблідлий, наче свічка,
Я стояв оддалеки.

Гомін, тиск, боярів низка,
Розмальовані вінці…
І гаряча дрібна слізка
Покотилась по щоці.

З того часу та години
Я не бачу ясних днів,
Ні привітної людини,
Мовби серцем скаменів.

 
VII. ДО МАТЕРІ

Снивсь мені образ твій, тихий, помучений;
Перед іконою ниць ти схилилася:
Син твій — одинець — з тобою розлучений,
За полоненика гірко молилася.

Годі, матусю! Шляхом потернованим
Сміливо йшов він, бо краще загинути,
В цвіті померти, за правду скатованим,
Аніж на тебе хоч плямочку кинути.

Тож не ридай, не рви серця скорботного,
Не огортай його темною хмарою
І серед ліженька в'язня самотного
Не воруши тяжким жахом — примарою!