строїлась[1] залізниця. Ціла валка обірваного люду валялась попід тинню вбогого села. Голодний? холодний і недужий, перелазив він з місця на місце, від одного тину до другого, цокотав од лихої трясці зубами, прохав у кожного прохожого палючими очима помочі й, не діждавшись, сціпивши щелепи, страшенно стогнав, молився і, може в-останне, викрикував найрідніші, наймиліші слова…
Петрові, мов хто шилом шпигонув у серце, так воно болізно повернулося, защеміло, занило… Він схопився рукою за груди й перекинувся на другий бік.
І вчулось йому знову голосіння — тонке, тягуче, мов хто тоненьку пилочку вгородив йому в серце й зачав пиляти то сюди, то туди, так щось безутішно голосило. Петро знову задумався, і пригадалася йому жінка, котру він колись давно, ще невеличким хлопцем, усього одним-один раз на віку бачив… Молода, з сухим, замученим нуждою та горем лицем, з глибоко запалими очима, в котрих недоля своє гніздо звила, стояла молодиця серед двору, ламала сухі свої руки — й тужила, без перестанку тужила… Коло неї двоє малих діток божевільно заходились тонким плачучим заво-
- ↑ будувалась
