дом… За двором стояв чоловік і, мов винуватий, похнюпившись, дивився в землю. То був староста. Він приніс жінці звістку за чоловіка. Десять років, як. його віддали в москалі, десять років, довгих, як цілі віки, вона його дожидала, виглядала, поки староста не приніс вістки, що її Якова за віщось розстріляли!… А дома ж він був такий тихий, слухняний!… Молодиця голосила; діти лементували…
В Петра в голові помутилося; під саме тім’я мов хто гарячого жару насипав. Він без тямку засувався на ліжку, зітхнув і заскреготав зубами.
Димом і темнотою війнуло перед очима; в вухах дзеньчало та гуло. І довго-довго вчувався Петрові якийсь нерозбірни́й гук… далі крик… наче давило курище… пекло вогнище… А це зза хмари мов виткнулось сонце — і осіяло темне поле. По йому здовж і впоперек бігали коні, переходили люде, палили з пушок, стріляли з рушниць. Он — несамовито звилась догори скалічена тринога коняка, хропла, кидалась на всі боки й налитими кров’ю очима дивилась на людей, що кругом обсипали поле. Військовий гук не вгавав… Он — один чоловік стовбула́[1]
- ↑ головою вниз, стрімголов