Перейти до вмісту

Сторінка:Панас Мирний. Лихі люде (б.р.).djvu/113

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 111 —

з землею поздоровкався, тремтить, підпливаючи кров’ю. Он — другий біля його, задравши вгору голову, розкинувся навзнак, все де далі синіє, закриваючи очі. Он — третій, ухопившись рукою за груди, щось шепче, припавши ниць до землі. Чи він поклони б’є, чи він прокльони шле, чи прощається з білим світом? Бог знає. Злякана коняка, загубивши хазяїна, несамовито скаче полем; з усього розгону наступила йому копитом на голову — голова, як горіхова лушпайка, тріснула, шепотання затихло, коняка промайнула далі… А ось люде рівними лавами. Йде лава на лаву, посилаючи одна другій олив’яні гостинці, дишучи вогнем та димом… А позаду, наче пекло, клекотить вогнище: гогочуть пушки, гуде та стогне земля. Що це? Війна? Війна?… За яке добро так зчепилися люде? За які вигоди кинулась одна на одну така сила людей, мов собаки за шматок кістки? Хто б’ється? Кого б’ють? Не помирились царі за царства, вельможі за панства, пани за підпанства — й давай мірятися силою: хто більше загубить безневинних людей, хто розіллє більше людської неповинної крови… Немає серця, немає й жалю! Що їм до того, що в тій і другій стороні, по хуторах, по селах та городах, снують, мов тіні, старі батьки, матері, молоді