жінки, малі діти, ламають руки, плачуть, зітхають? У того нема сина; в того — чоловіка, батька… Серце омліває, ноги підгинаються, а уста шепчуть — молитви і прокльони, прокльони й молитви… Чи то безталанній людині, при нещасті, багато треба?!
Піна — не піна, крівава смага криє запечені уста Петрові; немов хто придавив його за горло: захарчав він, застогнав — і кинувся… У голові все пішло колесом, наче справді після чаду та диму… Серце, як не вискочить, тіпається, шпарко гонить гарячу кров по жилах: б’є вона йому в виски, б’є в тім’я… Петро зітхнув, ліг навзнак, притих, мов скаменів.
І сниться; не сниться, чує він і бачить: на краю великого міста сидять три його товариші у кривобокій хатині. Погляд у них сумний, лице сухе, заросле, самі зодягнені вбого, тільки й одні очі додають краси, виблискують, як зірки зімової ночі. Не ведуть вони розмови — веселої, довгої, гарячої, як колись давно: тільки коли-не-коли вирветься, мов зпід землі, з грудей якесь одрубне[1] слово:
«Не можна так!… То не життя!… Це гірше каторги!»…
- ↑ відірване
