Перейти до вмісту

Сторінка:Панас Мирний. Лихі люде (б.р.).djvu/115

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 113 —

Вирветься, роздасться по хаті — й затихне… Здається: ці люде все вже перебалакали, до всього дійшли, на все поєдналися. Посумувавши так утрьох, — піднявся зпершу один, потім другий, третій, — вийшли з хати мовчки. На перехресті стали. Глянули в вічі один одному, мовчки один одному подали руки й розійшлись у різні сторони.

Петро ще дужче притих, затаїв у собі спертий дух, наче дослухався до чогось.

«Це не життя, ні! Яке наше життя?… Що це за життя?…» — доноситься до його людський гук, як рев лютого моря. Почули той гук високі палати, роскішні будинки, і затіпались зо страху. Летить погоня за погонею з одного краю моря до другого; шукає бунтівників, що сполохнули замлілі людські душі… Куди ховатися? На віщо ховатися? З чим ховатися? Похапали, як шуліка курчат. Неприступні мури, чорні кам'яниці приняли «бродяг» у свій захист. Чорне страховище, як крук, закрутилося над їхніми головами. Де вони тепер? Куди їх заділи? Ніхто не скаже. Пропали паростки, та не пропав корінь. Настане час — виростуть нові паростки, виростуть — і уразять!…

Прудка Петрова думка забіга́є вперед. Чи то садок видніє, чи го́род, чи поле? Високо поросло роскішне дерево вгору, укриваючи