холодком зелену землю, на котрій, чіпляючись колосками за гільки, буяє роскішне збіжжя. Па високих місцях, зза зеленого саду, мов зза хмари сонце, виглядають будинки — білі, чисті та ясні. Кругом їх, по садочках, бігають дітки, заводять веселі играшки. Старі, дивлячись на дітей, собі радіють; а голоси веселих пісень молоднечі, мов щебетання весняних пташок, разом зі садовими пахощами, пройняли все повітря. Чиї ж то сади роскішні? Чиє то поле родюче? Чиї будинки веселі? Чиї? А чиї сонце? Чия земля? Хиба́ воно не для всіх нарівно і світить, і гріє? Хиба́ вона не для всіх родить? Хиба не кожному треба заховатись од холоду, від лихої негоди?
Петро розкриває очі, підводиться і прожогом сплющує вії: через вікно, прямо йому в очі, вдарив червоний світ і засліпив його. Бачить він — червоний світ розлився по хаті, освітив сірі, непривітні стіни, пописав визерунками чорну долівку, застрибав по його постелі вбогій, прояснив угорі невеличку ополонку — маленьке віконце з гострими кігтями… Петро міцно сплющив очі і, як куль[1] соломи, упав знову на ліжко. Задавлене ридання, глухий болізний клекіт у грудях вирвалися з одкритих, смагою спалених уст,
- ↑ на заході України кажуть: пук (вимолочений сніп)