понеслися по хаті, бились Об холодні стіни, слались по чорній долівці… І так цілу ту ніч; аж до самого білого світу.
Як сонце вже геть підбилося, впустили сердешну матірь у двір. Пішла вона у смотрительську, подала бумагу своєю тремкою рукою.
— Привести! — гукнув смотритель і почав ходити по хаті.
Пройшло хвилин п’ять. Господи! Які то вони довгі для матері старої! Ось щось за шелест почувся надворі… Мати, відверни очі! Двері розчинились, і в хату ускочив, озираючись на всі боки, Петро. На йому сіра сірячина, як на тюремщику; він нею, знай, угортувався, мов ховався від кого. Лице його, сухе та чорне, так і ходило ходором! То на йому сміх малював свої смуги, то страх кривив його корчами. Очі горіли, бігали неспокійно; голова — закустрана, нечесана.
— Сину мій! Дитино моя! — скрикнула мати, углядівши, й кинулась до Петра.
— Цссс… — ховаючи в сірячину голову, відказав він. — Чого ти? Хто ти?
— Хиба́ ти мене не пізнав, Петрусю? — питала жалібно мати.
— Не кажи мені любих слів! Чуєш! Чого