Петро тілько вскочив у свою хату, зараз кинувся на постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався й ховався під подушку. Трохи перегодом, крадькома, висунув свою голову зпід подушки й почав дослухатись. Зі сусідньої кімнати, зза стіни, виразно доносився чийсь важкий журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий, тужила, як журба пекуча на всю тюрму, плачем бреніла вона в вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Як привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню…
— Ага!… Ого… — радіючи, скрикнув Петро. — Товаришу щирий! І яким побитом тебе сюди занесло?… От спасибі, так спасибі!… Не ждано, не гадано… Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпру?… Добре, поїдемо!
Петро схопився, заплескав у долоні, забігав по хаті.
— Поїдемо, поїдемо!… Тілько от-же: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий… Одначе, не біда! прив’яжу себе, щоб не хитатись.
Петро кинувсь до постелі, вхопив простирало в руки. Д—е—е—е—р—р, так і роз-