широкі рукава майтолали[1] сюди й туди, тоді як на других були якісь коротенькі куцини[2]. Видно було, що між трьома панами замішався піп. Тихо вони посували вперед; жарти, сміхи та регіт давали про те знати.
— А чули ви новину? — спитав піп.
— Яку?
— Мої товариші піймались у тюрму.
— Дивно, що твої товариші в тюрмі, а ти й досі ні! — проказав, жартуючи, чийсь товстий голос.
— А, справді, дивно! — зареготався піп. — Їй-Богу, правду кажу… Одного позавчора зловили, і веселий, знай, співає! Мабуть, чує свою скору погибіль. А другий два дні, як повісився. Дурний! Коли вже наважився вмірати, то так би і вмірав. От би й мені перепало рублів зо три на похорон. Було б на пулечку![3] А то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав. Отак розказував молодий тюремний батюшка, отець Григорій Попенко, заливаючись веселим реготом.
