— Ні, я не буду так робити, мамо, я буду вчитись.
— Я знаю, ти в мене слухняна дитина. Послухаєш мене, будеш учитись.
— Буду, буду! Мені, мамо, пошиє папа жупанок з червоним коміром; я одягнуся, візьму книжку під руки — і гайда у школу! Попенко буде мене кликати до себе, я не піду за ним, а прямо у школу. Там буду тихо сидіти, вчителя буду слухати.
— Добре, добре, дитино. Ти в мене розумний хлопчик, ти моя дитина!
І мати припала до червоненького личка дитини, цілувала у щічки, у блискучі очі.
— Ну, годі ж лежати. Годі. Уставай, будемо одягатися.
З ма́терньою поміччю хлопчик швидко вмився, прибрався; пахучою мастю помастила мати його головоньку, причесала. Пахощі рознеслися по хаті, і хлопчик нюхав їх носом.
— А-ах! Пахне! — мовив хлопчик, прищурюючи очі: — усю школу запахаю!
Мати усміхнулася.
— Запахаєш, сину.
— Буде вже вам чепуритися! — пробіг густий голос по хаті.
І мати і хлопчик обернулися. У дверях