Перейти до вмісту

Сторінка:Панас Мирний. Лихі люде (б.р.).djvu/62

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 60 —

І плач його, одинокий плач, слався тонким пластом по хаті. Ніхто його не втішав; тепле слово привіту не виривалося з уст товаришів. Жук якось глухо процідив: «Бач, як невинуваті розлягаються!», і глухе те слово задавило жаль у кожному серці. Ніч своїми чорними очима заглядала в вікно освіченої хати й кожному нашіптувала свої чорні думки.

Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Хведоровича, мов згонила непривітні тіні. Вони задріжали, поблідли, розтали. Знову світ, знову день, і пусто й холодно у сірій хаті! Петрусь лежить на постелі й дожидає обідати своїх товаришів. Убіг Попенко; уплив гордо Шестірний; не чутно тільки було важкої й нескорої ступні Жука. Жук аж над вечір вернувся. Ніхто його не спитав, де він був; нікому він і не казав про це. Каптанок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був у якомусь глухому та темному місці.

— Де ти, як чорт, убрався в павутиння? — не витерпів Попенко.

Жук грізно глянув через плече на спину каптана:

— Проклятий карцер! — промовив глухо й сів їсти.

Усі похилилися, похмурилися; одні білі