лову заганялися цвяшки гімназичної науки… Як вона не тріснула від неї?! А коли не тріснула, то нічого про це і згадувати…
— Як же ти тепер думаєш бути? — питав його Петрусь.
— Так, як і всі люде… Що ж? Доступу мені в університет нема… Подякуєш за це від мене Шестірному: скажи йому, що він не забариться високо піти вгору! Це не останнє наше розставання, ми з ним повинні стрінутися знову — може, в таких вузьких суточках, де вже не розминемось так… Одначе хоч і не кажи; він сам добре знає! А сам ти, Петре, бережи своєї душі та свого серця. Коли тобі якнебудь прийдеться круто на широкому світі, знай: оця рука, хоч небагато, а запоможе тебе!
Жук подав руку Петрові — здорову, чорну, гарячу руку. Петро плакав. Обнялися, поцілувалися. Жук зложив свої пожитки на віз, сів і поїхав. Мов хто льоду приложив до серця Петрового, коли повозка скрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три ручаї облили його лице. Він упав на постелю — й довго плакав, важко плакав, аж поки не спустилося сонце за гору, не обгорнула ніч землю, аж поки не прийшов Шестірний з гостей,