Перейти до вмісту

Сторінка:Панас Мирний. Лихі люде (б.р.).djvu/80

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 78 —

питує за тебе, і плаче, розказуючи за свого: «Чи йому недобре дома жилося? Чи він у чому недостачу терпів?… Дак ні же, взяв у голову: ,на заробітки піду’! І пішов, і скрився, мій сокіл, і нема від його ні вістки, ні чутки ніякої». Та так плаче, так плаче, сердешна мати!

Канікули[1] не забарилися пробігти. Петро знову в дорозі. Виряджав його батько, наставляючи, а мати, наказуючи, щоб стеріг себе, не давався в руки «лихим людям», котрих тепер стілько розвелося, що хотять у достачах усіх зрівняти, зрікаються свого добра, свого роду й ідуть на неминучу загибіль… «То лихі люде!» каже мати. А серце Петрове болить разом з материним серцем. Йому вчувається пісня голодного люду; йому ввижаються їх недостачі, їх кальні репані руки, їх попечені види, їх нечесані кустраті голови… Ось ціла вервечка[2] їх з засуканими по локоть рукавами, з перегнутими спинами ворушиться по жовтій ниві. Як крюк[3] журавлів, тихо-помалу сунуться вони вперед та вперед, колишучись-хитаючись; поперед їх стіна жита; позаду — як побите військо, снопи лежать рядами. Клоняться довгі стебла додолу, лягають під їх

  1. вакації, ферії
  2. ряд (мотузок)
  3. звичайно кажуть: ключ журавлів.