ками підкидає пил угору і криє себе, мов запоною, від цікавих очей, хутори німі між горами, котрих спокій сторожать зелені верби, посхилявши свої віти в коло́дязь[1]. Городи́ курні, нечисті, з тисячею жидови, що, як черви, кишить серед базару, серед міста, виглядаючи з крамниць, зі шинків. І знову поле, і знову перегнуті люде, могили, хутори, села, городи́, і нудна та курна дорога… Далі… далі… Ось засиніла на небосклоні попруга. Чи ліс то? Чи горн? Ось блиснула золота баня з церкви; зазеленіла її покрівля; забіліли боки… Цілий ряд палат, будинків, мов ряд білих зубів виставився на горі… Київ! Київ! Тихий, мов підземний, гомін, разом з забоями[2] дзвонів, доносився до його вуха. Де ж Дніпро?! Ось і він — синій, аж чорний, як шкура велетня змія, підіймав свою гребенясту спину, роздимав покручені боки — і з ревом та гуком стрибав на кам’яний берег; думка то збити з ніг німу величезну гору!! І сердитий! Лютуючи від невдачі, котив назад свою пі́няву хвилю. Далі!… Швидче! Кватиря на кінці Київа, університет, товариство… Скілько то його? З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набіратись розуму, слухати правди слова…
