рибалками, котрі порались то коло снасти[1], то коло свого вбогого господарства. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік, як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її в курінь.
— Що, Пилипе, не краще тобі? — спитав він болящого.
Ще знайоміше здався той голос Петрові: він десь його чув, тілько не пригадує, де.
— Та все однаково… Чорт його знає, що й робити, як не погірша, — відказав болящий.
Петро никну́в[2] над курінь. Чорний чоловік якраз виходив з дверей. Очі їх стрілися.
— Жук! — скрикнув Петро.
— Петро! — придавив, Жук, і кинулись один одного обнімати, цілувати.
Рибалки дивились і дивувались, що панич так обнімається та цілується з їх чорним товаришем.
— Як це ти? Яким побитом? Не ждано, не гадано! — казав Петро.
— Отак, як бач. Рибу ловимо.
— Братця! — гукнув Петро до своїх. — Мій давній товариш — Жук.