кудлатими жмутками. А в низу вода рине та рине! Оцеж тая й Турова круча.
Дивляться на неї дівчата, та й питаються старого Гриви, чого вона прозвалась Туровою?
— Нащо вам знати? каже Грива.
— Авжеш ти на щось знаєш? Так і нам скажи!
— Ой, мої голуб'ята! сказавби я вам, та тільки більш не поїдете сюди на річку.
— Щож там таке! Скажи бо таки нам дідусю!
Як взяли просить, не видержав старий сів на камені над річкою, тай почав глаголати:
— Колись то давно, ще до татарського лихоліття, правив Переяславом якийсь князь. Та був собі той князь стрілець такий, що аби зуздрів на око, то вже його; і кохавсь він у полюванні. Отож раз поїхав той князь на полювання, та й відбився у пущі від своєї челяді. Їде та їде пущею, колиж дивиться, аж на поляні пасеться стадо турів.
— А щож то, дідусю, за тури? запитала Орися.
— То моя кришко, були дикі бики з золотими рогами; тепер уже їх нігде не побачиш. Бачить князь тих турів; тільки не дивується на їх золотії роги, а дивується,
