неї одвіту, — бо деж таки, щоб дівчина сказала, що у неї на мислі. Очиці хиба скажуть, а сама ні. Порахував це пан-отець, та й каже: — Де вже такий козак та люб не буде! Обнімітьсяж та поцілуйтесь, та й Боже вас благослови!
Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені, і вклонились обоє низько, до самого долу, пан-отцеві.
Чи багатож наїхало дружини на весілля, чи бучно відбули гостей, чи довго гуляли, це вже не наше діло розказувати.
Бачив я Орисю саме перед весіллям; хороша була як квіточка. Бачив знов її через рік у Миргороді, — ще стала краща замужем, і дитинка у неї немов Божа зірочка. Вже нераз думав собі, на неї дивлячись: Це Божа слава, а не молодиця! Щоб хто дотепний змалював її так, як вона є, із маленькою дитинкою на руках! Щоб то за картина була!
|
Писано 1844 р. в селі Ходоркові в хаті К. Свідзінського, під безпосереднім вражінням прочитаної по французьки шостої пісні Одисеї. |
