ходило користи. Якось не було козацтву приступу до неї з залицянням. Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не знаю; а знаю, що було вернеться інший крутивус із Війтовець та ходить, мов неприкаянний. Спитає його про Орисю товариш…
„Шкода,“ каже „брате, нашого повабу й залицяння! Не для нас зацвіла та квітка! Може хто застромить її собі за високу шапку, тільки той буде не з нашого десятка“.
А товариш похитає мовчки головою та подумає: „От занапастила козака!“
А Орися була вже не дитина, вирівналась і викохалась, як біла тополя у леваді. Подивиться було на неї старий сотник, подивиться на її пишний зріст і хорошу вроду, порадується батьківським серцем, що діждав на старість собі такої дочки, а часом і посумує: „Доспіла єси, моя ясочко, як повний колос на ниві! Та чи знатиме женчик, яку благодать бере собі від Господа милосерного? Є багато людей, і статечних і значних, що залицяються до тебе, та не хотілось би мені віддавать у руки сивому дідо-
