Вільна околиця під лісом.
Петро (сидить під деревом і грає на сопілці).
Софрон (входить по хвилі і побачивши Петра, задержується перед ним). Го, го, го, з тебе добрий музикант, як бачу і чую.
Петро. Гі, гі, гі!
Софрон. А деж ти так навчився грати?
Петро. Та, так з себе, воно само прийшло, гі, гі, гі! Але вибачайте, що вас не замітив (здіймає капелюх).
Софрон. Нічого, — нічого.
Петро. А куда ви, пане писар, так намірились?
Софрон. Вертаю до дому, був у місті за почтою.
Петро. Ага, правда, через ліс дорога йде, а я гадав, що ви…
Софрон. Шукаю тут Гані? О, вона мені вже не в голові. Погорділа мною, хоч у мене і в голові і в кишені не порожно, і воліла піти за цего хлопа, Михайла, ніж за мене. Но, і як їм там живеться? (Сідає під дерево). Ну, сідай і ти, Петре, та розкажи мені, як їм живеться? (Виймає з кишені ріжні звитки паперу, які кладе на землю, а знайшовши табаку, заживає). Ага, ось і вона. Чи ти любиш табаку? А може ти волієш курити?
Петро. Гі, гі, гі, — я з роду ще не курив. (Дивиться нишком на звитки паперу, що лежать на землі).
Софрон. Так і закуримо собі оба і побалакаємо. Ти на мене не гніваєшся Петре? (виймає цигарки).
Петро. Я? — та за що? хиба ви мені що злого вчинили?
Софрон. Я так думав. Коли ні, то гаразд, (подає йому цигарку і виймає сірники). Ну, закури собі і я собі закурю, хоч волію табаку. Але бач, я з панами в місті знаюсь і мушу з ними по їх моді жити. Вони табаки не заживають, лише курять цигарки. І я з ними курю. Ось тобі одно і закури собі (дає).
Петро (бере). Гі, гі, гі, — та й що я з тим маю вчинити?
Софрон. Роби так, як я роблю, (запалює своє і його цигаро).
Петро (закашлюється від диму).
