Софрон. Не ликай так диму, а пускай його так, як я (курить і пускає з рота дим). Он як!
Петро. Коли я так не вмію.
Олена. Диви, диви, Петро тут забавляється, а корови порозходилися по лісі.
Петро (встає й біжить в глибину ліса). А гов сивуля! Куда ти пішла!
Олена. Що це ви, пане писар, заходите собі з пастухами. Така особа…
Софрон. Або пастух не людина? Я хлопами не погорджую і люблю з ними поговорити. От, сідай і ти собі коло мене, та побалакаємо собі.
Олена. Ще що? А може хотіли-б собі так й пожартувати зі мною?
Софрон (встає). Чому ні. Я дуже люблю дівчата й на край світа пішов би я за ними (гладить її під бороду).
Олена (одкидає його руку). Та ну-бо!
Софрон. Глянь лише, як тут у полі під лісом гарно, як чудово!
Олена. Та так воно всюда.
Софрон. Але тут такой инакше. Така краса — так любо.
Олена. Весь світ однаковий.
Софрон. Це правда, але приміром в лісі так романтично. Тут лише жити з любою дівчиною, пригорнути її до серденька, та… (співає старечим хриплим голосом). „Ластівко моя прекрасна!“…
Олена. Йдіть собі з вашим залицянням.
Софрон. Слухай Олю. Тиж знаєш, у мене й в голові повно й в кишені не порожно. Не хотіла мене Ганя, так я їй на злість готов з тобою оженитись (гладить її під бороду).
Олена. Диви, диви, старому на женихання зібралось.
Софрон. Та я ще й не дуже так старий, як ти думаєш. А при такій пташочці, як ти, готов ще відмолодніти.
Олена. Ой, відай ваша голова вже не відмолодніє! (хоче зловити його за перуку).
Софрон. Та бо, — чого ти вчіпилася до моєі голови?
Олена. Хочу лише бачити, чи під цим покривалом є волосся?
Софрон. Як що нема, то це знак, що голова мудра, бо така ніколи не посивіє, лише вилисіє.
Олена. Ні, пане писар, голова лисіє тому, що дурна, а такої голови волос не держиться. Ха, ха, ха.
Софрон. Жартуй собі, здорова, а я такой тебе люблю і з тобою оженюся. Ходи, най тебе поцілую.
