Олена. Го, го, го, — й цілувати вам захотілось?
Софрон. Я мушу тебе поцілувати, чи хочеш, чи не хочеш! (хоче її цілувати).
Олена (тікає). А дайте мені спокій!
Софрон (біжить за нею). Здогоню, тай поцілую (обоє відбігають).
Петро (вийшов і дивиться за ними). Гі, гі, гі, а то старому захотілось по лісі бігати (кричить в сторону). Красуля, а ти куда знова? (хоче бігти за коровою, а побачивши під деревом звиток, що Софрон лишив, задержується). А це що? (підходить). Ага, це пан писар забули якісь папері (ховає за пазуху). Красуля, куда ти? (відбігає до коров).
Іван (убраний з панська входить і розглядається). Здавалось мені, що хтось тут є. Давно вже я тут не був і хотів би побачити когось знайомого.
Петро (вертає). Агі, з тою коровою. — Усе кортить її до ліса і не держиться купи (побачивши Івана, задержується, роззявивши рота і приглядається йому).
Іван (приглядається Петрови). Чи не Петро це?
Петро. Гі, гі, гі, — ви мене знаєте?
Іван. Чи не наймит ти у Білозубів?
Петро. Хиба що?
Іван. Ти не пізнаєш мене?
Петро (приглядається йому). Та ні. У нас не ходить в таких сукманах, як ви.
Іван. Се-ж я, Іван, що поїхав був у Америку.
Петро. Гі, гі, гі. — Таки Іван, а я тебе не пізнав, так ти змінився (біжить до него й хоче йому кинутись на шию, враз задержується й одступає боязливо).
Іван. Та й чому тікаєш від мене?
Петро. Бо я тебе боюсь.
Іван. Чого боїшся?
Петро. Бо ти не Іван…
Іван. А хтож, як не Іван (приближується до нього).
Петро. Не підходити! Я тебе боюсь.
Іван. Що тобі сталося? Це я, Іван.
Петро. Ні, ти дух Івана. Іван вже не жиє. Його копальня присипала й він помер.
Іван. Хто таке наговорив?
