Петро. Та пан писар таке говорили; вони вичитали те в казетах. А що пан писар скажуть, те й мусить бути правда, бо це дуже мудрий цей пан писар.
Іван. Це правда, що копальня завалилась й засипала багато наших людей, але я не був тоді в копальні і мене вона не засипала. Я-ж прецінь про це писав.
Петро. Та до кого?
Іван. А до твого ґазди.
Петро. О, це вже не правда. Коли-б ґазда дістали від тебе яке письмо, то булиб сказали. А про це вони не згадували ніколи, а чули від других, що ти помер.
Іван. Це не може бути. Піду й довідаюся (хоче йти).
Петро. Не йди Іване.
Іван. Чому ні?
Петро. Вони злякаються, всім звісно, що ти помер, а враз ти по світі ходиш…
Іван. Я переконаю всіх, що я живу. Ось і з тобою хочу привитатись, як слід. Ходи до мене Петре.
Петро. Не хочу, я йду собі до коров. (Відбігає і губить папері писаря. Іван підносить і переглядає).
Іван. А це що, мої листи, які я писав до Білозубів. Чогож вони у пастуха за пазухою?
Петро (вертаючи). Віддай це Іване, це не моє.
Іван. Я знаю, що не твоє.
Петро. Хиба ти теж бачив, як писар це тут загубив?
Іван. Хто загубив?
Петро. Це писар наш, Софрон, загубив, як вертав сюди з міста. Ось тутечки відпочивав, нюхав табаку, курив цигарки й мені дав одного, десь тут маю ще кусок за пазухою…
Олена. Ой, а то старцун, чорт його бери. На женихання йому зібралось, (замітивши Івана). А-а!
Іван (сховавши папері в кишеню). Та це Олена, моя сестричка.
Олена. Івасю! (кидається в обійми).
Петро. Гі-гі-гі! Це може справді живий Іван.
Олена. Яка я щаслива, Івасю. А то люде казали таке страшне про тебе, що я вже свої очі виплакала.
Іван. Щось мені тут Петро плів…
Олена. Говорили, що ти помер, що тебе засипало в копальні.
Іван. Я здоров і жив і вертаю до вас…
Олена. А я говорила Гані: Ти не вір людям, моє серце чуло, що ти живий і здоров повернеш.
