Іван. Думаю, що й Ганя тішитисьме мною, бо я грошей привіз трохи, та сміло можу тепер сказати Білозубам: Дайте мені вашу Ганю.
Олена. Івасю, пропало все.
Іван. Як се розуміти?
Олена. Я аж боюсь тобі це сказати…
Іван. Говори, не муч мене!
Петро. Гі-гігі-гі! Та що боїшся? Дурна.
Олена. Ганя вже замужна.
Іван. Замужна?
Олена. Так! Але вона тут невинна. Вона тужила й плакала за тобою, лише люде вмовили в неї, що ти помер, а старі лаяли її, що дівкою посивіє, як ждатиме на тебе, і вона вийшла за другого.
Іван. За кого?
Олена. За Михайла Плесака.
Іван. Ходімо! Піду до него і скажу: Віддай мені Анну! Не віддасть, то убю, як собаку.
Петро. Знов її чорт у ліс несе, (вибігає).
Олена. Не роби цього Іване! Пропало, тай годі. Як ти що вчиниш Михайлови, то ще…
Іван. Убю його, він мені щастя моє украв.
Олена. Ні, Іване, лиши його в спокою…
Іван Мені все одно. Нема Анни, то нема й життя для мене. Убю того злодія, а сам згину на шибениці…
Олена. Щож я без тебе робитиму, яж так ждала на тебе.
Іван. Та, як мені, сестричко, тут жити? Скажи сама.
Олена. Стрівай, подумаємо, а там воно якось буде. Не турбуйся Івасю.
Софрон (йде поволи, шукаючи чогось по землі). Агій! Деб я це все загубив? Тут я сидів, нема нічого. (З ліса надходить Петро). Ти Петре не бачив тут нічого?
Петро. Не бачив. А чого вам треба?
Софрон Чи я тут чого не загубив?
Петро. Та відай загубили, коли шукаєте.
Софрон. Мені здається, що коли я тут спочивав, то витягнув ріжні папері й поклав тут на землю.
Петро Я… я не знайшов, ось дивіть, не маю, може ви де у лісі загубили, або як за Оленою бігли.
Софрон (замітив Олену й Івана). А це хто?
Петро. Олена.
