Іван (про себе). Як їй до лиця бути молодицею. І вона не моя! Ах, клята доля!
Ганя. Ну, так ось вам і полуденок. Ви певно голодні, так споживайте, (ставляє на землю горнята, відтак розглядається на всі сторони).
Петро (бере ложку й їсть, не зважаючи, чи Олена їсть, чи ні).
Ганя. Їж і ти, Олено, бо вистигне.
Олена. Я якось… не голодна, опісля буду їсти.
Ганя (розглядається на всі сторони). Слухай, Олено, чи тут з вами нікого не було?
Олена. Нікого.
Петро. Та бо не бреши, бо був пан писар.
Ганя. Не про писаря я питаю, а чи хто инший не був? (розглядається).
Олена. Та хтоби мав бути?
Ганя. Ей, не муч мене, та не укривай, бо я знаю все. Я варила полуденок, а тут впадає пан писар до хати, тай через двері кличе: Іван вернув з Гамерики — він там під лісом з Оленою й Петром. Я й вхопила горнець і прибігла чим скоріш сюда. Деж він? Де Іван?
Петро Та он, бачите, там за тим деревом скрився (їсть дальше).
Ганя. (Біжить в сторону кущів, звідки виходить Іван). Іване!
Іван. Здорова була Ганю! (Обоє біжуть проти себе й наче хочуть кинутись в обійми, та нараз гейби завмерли)
