Петро. Або я дурний себе убивати? Його убю!
Катерина. Тепер вже ти конопадишся. Я вже готова й можемо іти.
Гриць. Ну, так і ходім. А ти Петре доглядай дому, бо може Михайло з жінкою підуть в поле, то треба хати доглядати.
Петро. Ну-ну, — не тра мене до того гнати.
Гриць. Так і бувайте здорові!
Ганна (цілує в руку вітця і матір).
Гриць. Пращаєшся, як би ми на віки розлучались. Ми скоро з міста вернемо. Ходи стара.
Катерина. Йду вже! (Обоє відходять).
Ганя. А Михайло де?
Петро. Та ось був на оборі, а пан писар його закликав і оба пішли кудась на вигін.
Ганя. Певно вже сказав йому, що Іван вернув.
Петро. Я хотів був підслухати, що вони з собою балакають, і підійшов до них, а тут саме в той час надлетів яструб і кури пополохав, тай й одну таки ухопив на сніданок.
Ганя. Деж вони тепер?
Петро. Може ще за хатою, — хиба піду й побачу.
Ганя. Ні, зістань. Коли має сказати, то вже й сказав. Дій ся воля Божа!
Петро. Та-бо вони там готові до полудня балакати й перешкоджають нам.
Ганя (затикає йому рот). Тихо, не говори так голосно, бо може нас Михайло підслухати.
Петро (тихше). Олена вже була й сказала, що вони з Іваном ждуть нас. Ходімо!
Ганя. Тепер не можна, — треба перше Михайла за чим в село виправити. Ах Господи святий! я чогось боюся, такий ляк мене здіймає…
Петро. А я нічого не боюсь, я тішуся, що помандрую до тої Гамерики. Там мусить бути весело. Дуже мене кортить до Гамерики, бо хотів би зістати таким паном, як Іван. Гі, гі, гі…
Ганя. Тихше! (Затикає йому рота). Ти готов ще все попсувати.
