Петро. А я все таки казав: Маємо втікати до Гамерики, то втікаймо в ночі, а не в день, бо в день небезпечно, може хто побачити.
Ганя. Коби хоч Михайла за чим з хати виправити. Коли вже знає, що Іван вернув, то довше не можна зволікати. Дійся воля Божа! — Заграй мені тепер, Петре, тої що я її так люблю!
Петро. Коли хочеш, то я заграю. (Грає на сопілці)
Ганя (сідає, сперши голову на руку і задумується).
Михайло (входить, сідає й слухає пісню, а коли Петро перестає грати, говорить): Гарна пісня, — вона й мені сподобалася.
Ганя (як би зі сну пробудилася). А, це, ти, Михайле.
Михайло. Тато і мама вже пішли?
Ганя. Пішли, але казали, що скоро вернуть.
Михайло. І я мушу на хвильку скочити в село.
Ганя. Чи є діло до кого?
Михайло. Хочу попросити ґаздів, щоби мені помогли сіно скосити. Вже час на сіно.
Ганя. А довго там забаришся?
Михайло. От може з годину, а коли-б я довше забавився, то нічо. Ти, Петре, заграй веселої, а не такої сумної, як ось тепер грав. Вона гарна, але я вже таки волію веселу. Тай й ґаздиня воліє веселу. Правда, Ганю, що ти волієш веселу?
Ганя. Най грає веселу, — мені все одно. Але ти, Михайле, мене не любиш, коли неправду говориш.
Михайло. Чому неправду говорю?
Ганя. Ти не йдеш до ґаздів за орудкою, а до кого иншого.
Михайло. А до когож, думаєш?
Ганя (гладить його). А з ким ти тепер на оборі балакав?
Михайло. З писарем.
Ганя. А що він тобі говорив?
Михайло. А що — говорив що відай Іван з Америки вернув, бо бачив вчора якогось панича, котрий з постати та з лиця виглядав на Івана.
Ганя. І ти хочеш дізнатися, чи це дійсно Іван!
Михайло. Ні, але пан писар говорив, що має мені щось важного сказати.
Ганя (гладить його і всміхається). А скажеш мені, що він тобі скаже?
