Іван. Всі листи, що я писав до тебе і до твого батька, або до сестри Олени, він одержував з почти, але вам не віддавав.
Петро. А то тобі й поганий чоловік!
Іван. Через нього лише ти зістала жінкою другого а не моєю. (Виймає пакет). Диви, всі тоті листи він дотепер при собі носив.
Петро. Тепер я вже знаю, чому він завжди говорив, що в него кишеня не порожна.
Іван За такі поступки — його жде тяжка кара. Але нехай його Бог карає, не я! Я не можу тут в селі зістати й не можу дивитись на те, що ти жінкою другого, а не моєю. Бо хоч би ти хотіла розвестись з чоловіком, то й тоді піп не звінчав-би нас. А там в Америці инші права, там звінчають нас і можемо жити щасливі.
Петро. Може й я там найду собі жінку, бо тут мене жадна дівка не хоче. Кожна каже, що я дурний й вона не хоче мати дурного чоловіка — гі, гі, гі.
Іван. Ти Петре мені став в пригоді, через тебе я тоті листи дістав в свої руки. Я тобі того ніколи не забуду. Ти підеш з нами й добре тобі в нас буде.
Петро. Гі-гі-гі я буду в Гамериці, буду таким паном як ти, й буду мати жінку! гі-гі-гі… (скаче).
Іван. Лиш збирайтеся скоро, бо час вже йти.
Петро. Я вже готовий, ось все моє, що маю (показує сопілку). Там я вам буду грати, що схочете, щоби вам не було тужно за рідним селом.
Ганя. Й я вже готова — можемо йти. Пращайте тату й мамо, що ваша дочка вас на старости літ покидає. Я вас не виную, що віддали ви мене за Михайла, — усьому винен той писар… Прощай й ти Михайле, що не додержую тобі присяги, яку зложила перед престолом. Ти добрий чоловік, любив мене й може було б мені з тобов добре. Но щож — коли серце моє належало й належить до иншого. Йду в далекий світ, бо тут важко було б жити. Прощай моя рідна хатинко, де я вродилася й виросла. Маленька ти й бідна, але в тобі мені було добре. Я гадала тут вмерти, Бог инакше зарядив — моє призначіння вмирати на чужині.
Петро (плаче). Гі-гі-гі… й мені якось тяжко приходить розставатись з цею хатиною, де я притулок найшов в мойому сирітстві. Ви газдине мене сироту пригорнули й з вами я йду, куди ви йдете.
Ганя. Прощайте сусіди й всі, з ким я жила й веселилася (бере за руки Івана й обоє звертаються до дверей; а двери вже відчинилися й в них видко Михайла, з поза котрого виглядає Софрон).