Петро. Вже не їдемо до Гамерики. Коли ґаздиня зістає то й я зостаюся. Я гратиму на сопілці, щоби моїй ґаздині не скучалось.
Іван. Так, грай на сопілці, добрий Петре, так голосно, щоб я її голос аж там на чужині почув. Мені здаватись ме, що я в свойому рідному краю. Тепер прощайте всі й згадайте часом про мене. Олено ходім!
Михайло. Ні, я тебе не пущу — ти мусиш з нами зістати ще хоч день-два, а відтак коли схочеш, помагай Біг в дорогу!
Ганя. Зістань Іване, зістань!
Михайло. Бачиш, жінка просить, так хоч її послухай.
Ганя. Михайле, чи ти мені прощаеш?
Михайло. Яж прецінь не гніваюся на тебе.
Ганя (обнімає його). Ах, мій добрий Михайле.
Олена. Івасю, останемо у рідному селі. Я тебе тут висватаю, тай жити-мемо у купі, всі свої у свойому краї, бо кажуть люде, всюди добре, а дома найліпше.
Ганя А я вже маю для Івана жінку.
Олена. Справді? Котру?
Ганя. А сестру Михайла, Євку.
Олена. Таки так — вона в сам раз для нього.
Михайло. Я теж так думав. Оженимо тебе, і будемо щасливі, а відтак пошукаємо й для Олени жениха.
Олена. Е, хтоби там мене бідну взяв?
Михайло. Це вже наше діло. Коли Іван зістане нашим свояком, то й ти вже наче своя… подумаємо про посаг для тебе…
Петро. Гі-гі-гі, — а я вам на весілю на сопілці заграю.
Михайло. Добре, добре, заграєш, а тепер біжи до коршми й принеси нам меду. Маємо прецінь гостя, — треба його приняти.
Петро. Добре! (Вибігає).
Михайло. А ти жінко, пошукай там у коморі, що маєш, та давай, а не жалуй нічого.
Ганя. Поможи мені Оленочко! (Обі пораються коло печі, накривають стіл і т. д).
Катерина. Ось ми вже й вернулись. Що тут діється таке?
Михайло. Тату, мамо, маємо гостя.
Гриць і Катерина. Та якого гостя?
Михайло. Та ось Іван вернув з Америки.
