Хата Білозуба; на стіні образи, шафа, лавки, усе прибрано по празничному. При піднесенню завіси чути за сценою дзвони.
Катерина. Ось вже й на вечірню дзвонять. (Йде до дверей, що виходять з кухні). Чи чуєш Ганю? Вже дзвонять до церкви. Чого так довго баришся, наче на весілля одягаешся. Біда з тими дівками.
Гриць. Та й я кажу, біда. Кождий раз, коли виходить з хати, одягається дві години.
Катерина. Та воно ніби що й казати. Дівка на відданню, та годі-ж їй показуватись між людей, не убравшись, як слід.
Гриць. Та, коб лише хоч поступала, як слід.
Катерина. Хиба-ж вона зле поступає.
Гриць. Зле не зле, але й не добре. Ось чого їй так довго дівочити? Парубки трапляються, а їй байдуже.
Катерина. Прийде час і на неї.
Гриць. Прийде час! Але коли? Та сама бачиш, я вже не здужаю, старість не радість, а ти теж не даш ради цілому господарству, от зять здавсяб у хаті, а вона ще має час…
Катерина. Воно ніби так…
Гриць. Ну, й що говорити! А твоя велебна дочка…
Катерина. Так що-ж робити з нею? Силувати дівку годі, бо плакатиме на нас, як що не піде, за кого хоче.
Гриць. Та кого-ж вона хоче? Я її не силую, але, скажи сама, вже трьох було, а вона за жадного не піде… Як це так довго буде?
Катерина. Яких там трьох було?
Гриць. А Максимів Луцько, оден.
Катерина. Ну?
Гриць. Василів Павло, два.
Катерина. Тай кінець, а деж третий?
Гриць. Де третий? А писар Софрон?
Катерина. Господи Боже! Та що це ти? Такий старцун, що й я б за нього не пішла, а ти хочеш дочку за нього віддати.
