Катерина. Чула, що панвітець говорили?
Ганя. Що говорили?
Катерина. Ось бач, вже й забула. Хиба не тямиш, як говорили, що батька й матір треба слухати у всім?
Ганя. Хибаж я не слухаю?
Катерина. А вже-ж, що ні, коли ось ми хочемо бачити тебе щасливою, а ти нас не слухаєш і помітуєш женихами. Ось сватали тебе гарні парубки, нічого собі женихи, а ти що? Гарбузи підносиш! Правда, писар Софрон трохи підстаркуватий, але чесна людина. А про Михайла що злого можеж сказати? Га? Гляди, щоб дівкою не посивіла, а то сором буде тобі і нам.
Ганя. Щож я робитиму, мамо? Чего ви від мене хочете?
Катерина. Хочу, щоб ти нас слухала, як єґомость у церкві навчають, хочу, щоб ти привела нам в хату зятя, бо я нездужаю, тай батько нездужає робити. Господаря треба до хати! Ось що.
Олена. (Теж по празничному одіта). Гануню! Та бо ходи вже на вечірню, а то пізно буде. (Замітивши її сумну, споглядає допитливо то на неї, то на Катерину). А це що тут сталося таке?
Катерина. Нехай вона розкаже. А ти Олю промов їй до серця, скажи їй на розум, що пора вже покінчити з дівочими витеребеньками! (Виходить).
Олена. (Здивовано). Що це все значить?
Ганя. А ось що: хочуть видати мене заміж, той вибрали собі на зятя якогось там Михайла.
Олена. Михайла! А ти що на це?
Ганя. Ти ще питаєш? Хибаж ти не знаєш, кого я люблю? Ах, Господи Боже, як це важко безнадійно любити, та не мати відваги признатись до цеї любови. Бо, коли я скажу батькові або неньці, що полюбила бідного, який пішов у світ на заробітки, та ще й забув, здається, про мене, то висміються з тієї любови.
Олена. Я скажу тобі лише те, що коли брат мій, Іван, виїздив за море, то клявся переді мною, що хиба одна смерть йому перещкодить з тобою одружитись.
