Ганя. Я й вірю йому, Олю, але, чи не чуєш, що писар говорить по селу?
Олена. Що саме?
Ганя. Говорить, що прийшли якісь письма з Америки, що Іван не жиє.
Олена. Господь з нами! Це може бути, що я тоді робила-б, кругла сирота? Ні, Ганю, ти не вір писареви, це крутій і дурисвіт, він так навмисне…
Ганя. Я теж те саме думаю, що писар хоче вмовити в моїх родичів смерть Івана, бо сподієсь, що скорше мене за него віддадуть, але не діжде він цього. Іван, коли відходив, то клявся, що не забуде мене і скоріш верне, чим я сподіватисьму.
Олена. Тому не сумуймо, Ганю, Господь верне мені брата, а тобі жениха і будемо щасливі. Ходімо на вечірню помолитись за щасливий поворот Івана. Ну, не сумуй Ганю засмійся до мене, я не люблю, коли ти сумна. (Обіймає її). Ну, всміхнися.
Ганя. Я вже весела (цілує Олену). Ти Олю така люба, що при тобі кождий повеселіє.
Олена. Та чогож нам сумувати. От знаєш що? По вечірні підемо до старої Зубалихи, вона нам карти виложить, побачамо, що вона нам скаже.
Ганя. Добре ходімо. (Біжуть до дверей, у виході стрічають Гриця й Софрона .
Гриць. Агій! Мало що з ніг не звалила мене ця сорока.
Олена. Здорові були дядьку. Вибачайте, що я вас потрутила.
Гриць. Ну я й не гніваюсь.
Софрон (носить на голові перуку, котру пригладжує). Здоровенькі були дівчата, мої голубята.
Олена. Здорові були й ви пане писар. А чи це не до Гані ви так причепурились з панська?
Софрон. А вжеж, тільки, бачиш, моє серце пропадає за Ганею, а вона мене не хоче.
Олена. Чому не хоче.
Софрон. Або я знаю. Не хоче тай годі.
Олена. А ви її любите дуже?
Софрон. Ой Господи, як люблю, ще більше, чим самого себе.
Олена. І справді оженилисьби з Ганею.
Софрон. Справді оженивсяб, їй Богу оженивсяб…
