чаємо в ній і джерело нашого чуттєвого життя, наших досвідів і наших ідей, і відкриваємо в ній ширину й глибину альтруїзму, якої ми не сподівались. Дюркгем добачав і правильно розріжняв сі дві сторони громадянства. Коли, спочатку, він клав натиск на сторону примусову, то робив се тому, що на початках нової науки слід визначити явища легко помітними зовнішніми ознаками. Так як почуття радости, коли воно в людини з’являється під впливом громадської акції, виявляє однодушність і почасти тотожність між тенденціями людини й громадським звичаєм, почуття-ж болю або звязаности, навпаки, виявляє, що між ними існує суперечність, хоч-би часткова, — тому Дюркгем казав, що соціальні факти пізнаються з того, що вони дані нам зовні й виконують над вами примус (ils s’imposent à nous et nous contraignent). Але він признавав, що нема такого колективного звичаю, який не мав-би на нас подвійного і впливу, і не перечив, що громадські сили бувають часто звернені в бажанім для нас напрямі, і що- в кожнім разі вони збільшують і збагачують наше індивідуальне єство всіма родами чутливости, всіма формами думки, що ми запозичаємо від инших людей“.
„Се зовсім природньо, що коли почуття примусу зникає, все добре, що було в наших відносинах з людськими гуртами, виступає на яй, так що ми навіть відкриваємо свій довг супроти людей, що були звязані з нашим життям, і майже жалуємо, що не відчували сього, поки був час їм віддячити. Так, з одного боку картина мивулого, що ми відбудовуємо, дає нам образ, ближчий до правди. Але з иншого боку, оскільки сей образ повинен-би відбити старе переживання, він не точний: він.не повний, бо-ж неприємні риси в ньому витерті або ослаблені, і разом з тим він перевантажений, бо-ж до нього додані щбвї рисо, яких ми раніше не помічали. Але в кожнім разі громада має інтерес у тому, щоб відкривати нам так, ретроспективно, скарби дбброти, що вона таїть у собі, не можучи їх виявити, поки мусить ще зміцнювати' свій авторитет перед одиницею“ (с. 153).
Так зарисоване значіння нам’яти, здається нам, зовсім оправдує завдання соціологічного студіювання сеї психологічної функції. Воно вавряд чи потрібуе дальших доводів: вище наведені цитати цілком виразно відкривають звязок пам’яти-уявлення про минуле, з умовами суспільного життя. Треба одначе відзначити, що автор дещо однобічно оцінює значіння сих уявлень. Безумовно, минуле завдяки тим очищеним, ідеалізованим споминам, які аналізує так влучно автор, консолідує сучасність, розбуджує в людях почуття солідарности з усе відживаючим людським колективом. Люди, що вороже ставляться до суспіль- ности через її сучасні вимоги, а часом і напасті, примирюються з нею через сі ідеалізовані концепції минулих суспільств, як приятелі, що розійшовшися в житті, не стають ворогами через пам’ять про свої колишні відносини. В сій мірі оптимістичні концепції минулого служать сучасності; але не можна сказати, що вони не конкурують з дійсним життям: се твердження не точне ані для індивідуальної психіки, ані для суспільної. Під впливом розчарування в сучасності люди нераз настільки глибоко поринають у свої спомини, що майже зовсім виходять з дійсного життя, тратять до нього всякий інтерес і заховують з йим тільки фізичний звязок, і таке життя в минулому явище не рідке і не анормальне, себ-то його не можна назвати психічною хворобою. Таке успішне конкурування минулого з сучасним можливе тільки в індивідуальних випадках, але тим не менше і в суспільнім життю минуле теж конкурує з сучасністю. Великі реакційні рухи і контр-революції спираються не на що инше як на ідеалізацію минулого, що зростає на ґрунті невдоволення сучасним. Правда, такі рухи ніколи не повертають старого таким, як воно було, і реакції заховують часто більше від того нового ладу, який хотіли знищити, ніж з того старого, який ніби-то мали повернути. Але, ідеологи сих рухів звичайно спираються на сю ідеалізацію минулого і в деякій мірі сами знаходяться під впливом сього процесу. Ся ідеалізація існує в суспільстві завжди як така психічна
