12
семинарию — загубилась тутъ и рідна мова, та що ніколи першъ не бувало, те підъ Австриєю сталося — въ наші попівські родини вдерлася польщина, а коли міжъ молодіжжю семинарицькою прокололась руська думка, то урядъ іі въ интересі польскості старався придушити. Коли-жъ, помимо того, духъ руський громадно в р. 1848 заявився, то відъ того часу й починається тая нестала й двозначна политика Австриі до Русинівъ. Манивъ насъ рядъ Австрийський обіцянками, которихъ не дотримавь, або, на хвильку що показавши, въ сей часъ и ховавъ, ласився коло насъ, коли треба було чимъ налякати ворохобнихъ Ляхівъ и не віддати імъ у руки всёго того, чого вони бажали, — а таки по-тихоньки федеровавсь изъ тими Ляхами, бодай би й підъ часъ польськоі революциі. И депутациі вислуховавъ, и скарги наші приймавъ — а таки на нашу згубу дававъ призволу на такі порядки, що чинили Ляхівъ самовладними панами на нашій землі, якъ воно вийшло зъ Лютовимъ патентомъ. А тілько часами обьяснявся вінъ добре зъ своєю думкою, за що вінъ насъ уважавъ або чимъ насъ хотівъ вінъ мати. Нападъ ряду Австрийського на наше стародавнє письмо досить намъ се объясняє. Гласкаючи насъ, пильненько наглядавъ, чи не здіймавться наше око, хочъ би пошукати, чи не живе де більше нашого роду й народу. Згадаємо тутъ, якими-то революционерами насъ народовцівъ оголошено, коли ми, недовольні галицькими литературніми плодами, думкою витали на Украіні. Однимъ словомъ, рядъ Австрийський хотівъ насъ собі мати людьми, которі, низенько ему поклонюючись, усю науку відъ нёго побирали-бъ; хотівъ насъ мати на втіху собі Рутенами, до усёго придатними, тілько не до того, щобъ пізнавати, хто вони, що вони мають своі права, и що, сповняючи обовязки своі до империі, сміло можуть тихъ правъ допоминатися. Ми мали оставати все народомъ мизерненькимъ, ледачимъ, которий висилаючи тисячами людей безъ оппозициі на оборону Австриі й двигаючи всі тягарі державні за-рівно зъ другими, доволенъ би бувъ изъ одного названия treue Ruthenen, доволенъ би бувъ изъ якоі-небудь окрушини свого таки власного добра, що лучилось би ёму відобрати яко найвищу ласку.
Знайшлися у насъ поправді такі верховодці, що вірно служили такій урядовій роботі и въ своій ревності переходили навіть вимагання своіхъ ласкавцівъ. Усе тоді виходило лоялнимъ Австрийськимъ рутенизмомъ: и мова, и религиа, и ціла письменность. Така литература лоялна виходила реєстромъ „благодійствій Австриі для Русинівъ“. Такъ лоялизмомъ покривши себе, чоловікъ відъ голови до нігъ стававъ Русиномъ comme il faut, се-бъ-то Рутеномъ.
Народня партия, заявивши себе формально пізнійше, не має ніякоі спільності зъ такою комедною лоялностю. Вона найвище поставила правдивий интересъ народу и ёго потреби. Папомъ іі наказуючимъ ставъ народъ, ёго добро й ёго честь.
Тимъ-то й теперъ, коли всі кривди й всі потреби наші розраховуємо, сміливо відзиваємся, що ніякихъ ласкъ не допрошуємся відъ нікого, а домагаємся лишень того, що намъ яко народові належить. И весело ми прощаємось въ имя народу зъ названиємъ „вірнихъ“, такихъ вірнихъ, що згожі служити не на добро свога народа й империі, а на експерименти министрівъ Першъ усёго ми Русинами, що любимо нашъ народъ и для добра ёго живемо, и що всі перешкоди раді-бъ ми усуненими видіти, которі ёго гараздъ, ёго розвиваннє зъупиняють. Відрікаємося урочисто того лоялного рутенизму, правдивого curiosum, тоі народнёі покиді. Відрікаємося дальшъ усіхъ тихъ подій у котрихъ наша народня справа у службі заявлялась тілько планамъ министерськимъ, такъ-само неразъ виміренимъ на згубу нашого народу й поневіряннє ёго чести, якъ на шкоду держави и зъупинъ розвиття Славянщини. Ми щирі Австрийці, правда! Та щирость наша до Австриі не вяжеться ні до минулості, де насъ полонизовано, леговано, майоризовано; ні до теперішності, де насъ обкинено ляцькими порядками, що душі руській тяжко віддихнути. А то щирі ми до Австриі за-для іі правдивого призначення, іі справедливихъ интересівъ, іі властиво приналежноі долі, тоі долі, що ій відкриється коли вона — разъ уже обновлена величнімъ словомъ свого Монарха, запевняючимъ народамъ
