За тих часів усі українські поміщики, навіть зовсім не багаті, вважали себе за великих панів, бо звалися „дворянами“. Вони гадали, що дворянин — то є щось незрівняно вище за купця або мужика, з погордою ста́вилися до хліборобів, українську мову вважали за мужицьку й балакали московською мовою. Батько Борисів, вважаючи так само свою рідну мову за мужицьку, розмовляв російською мовою і дітям заборонялося говорити „по мужицькому“. Але з мужиками батько балакав по свойому таки, по-вкраїнському, був простий зо́всім і ніколи не цурався мужицької роботи. Він становив груби з пічником, віяв на току вкупі з наймитом, робив все, що треба в млині й казав, що робота людину не га́ньбить.
Мати Борисова була з московської панської сім'ї Літаревих, а батько її був полковник. В своїй сім'ї вона запе́вне вже не чула ніколи вкраїнського слова. Маєток її батька був у селі Проходах, — це московська колонія в Харьківщині. Село Проходи недалеко від „Вільхового Яру“, усього верстов зо три. Опріч того навкруги там все великоруські села: Борщевая, Тишки й инші. Недалечко правда й українське село Липці. Тому в Грінченківі наймички, і наймити, а найголовніше — няньки були кацапи. Мати Борисова не дуже добре розуміла вкраїнську мову, читати по вкраїнському вона почала тільки тоді, як почали друкуватися Борисови писання. І от через те, що на хуторі наймички та няньки були кацапки і батьки хотіли, щоб діти балакали
