Сторінка:Повна збірка веселих віршів Степана Руданського.pdf/266

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Та й вже на нїм не осталось
Нї рубця, нї нитки.
 Іде бідний до ворожки;
 Сьвітить вона сьвічки,
 Посидїла, погадала,
 Каже: „Чоловіче!

Мав же, — каже, — чоловіче,
Ти вужа хатнього!
Все богатство, вся маєтність,
Все було від нього.
 А як ти з ним посварив ся,
 А може й побив ся,
 То ото-ж ти через теє
 Усього лишив ся!…”

Повертаєть ся господар
До своєї хати,
Прислонив ся коло печи,
Тай став вужа звати…
 Вилїзає вуж безхвостий,
 Тай став говорити:
 „Нї вже, — даже, — чоловіче,
 Разом нам не жити!

Коли ти на мене глянеш, —
Зараз пригадаєш,
Що до віку через мене
Ти сина не маєш!