Та й вже на нїм не осталось
Нї рубця, нї нитки.
Іде бідний до ворожки;
Сьвітить вона сьвічки,
Посидїла, погадала,
Каже: „Чоловіче!
Мав же, — каже, — чоловіче,
Ти вужа хатнього!
Все богатство, вся маєтність,
Все було від нього.
А як ти з ним посварив ся,
А може й побив ся,
То ото-ж ти через теє
Усього лишив ся!…”
Повертаєть ся господар
До своєї хати,
Прислонив ся коло печи,
Тай став вужа звати…
Вилїзає вуж безхвостий,
Тай став говорити:
„Нї вже, — даже, — чоловіче,
Разом нам не жити!
Коли ти на мене глянеш, —
Зараз пригадаєш,
Що до віку через мене
Ти сина не маєш!