„Та вже, мабуть, не даремне
Примовляють люде,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!…”
Доростає лїт дитина,
Вже пора-б женити,
Пора-б уже господарство
З сином подїлити…
Але старий дуже хоче
Щирість його знати,
І задумує, як сина
На спробунок взяти.
Повертає раз від пана,
Тай став говорити:
„Жінко мила, сину милий!
Годї менї жити;
Розгнївав ся пан на мене,
Повісити хоче!
І я завтра, як той злодїй,
Сплющу свої очи!
Достань жінко, в скринї гроші,
Треба подїлити…
Треба свою остатную
Волю учинити!”
Стара бідна, як дитина,
Плаче і ридає;
Бере ключі у старого,
Скриню відмикає.
