Сторінка:Повне видання творів Тараса Шевченка. Том 10.pdf/14

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено




1839 р.


1. До Микити Шевченка.
Микито, рідний брате!

Минуло вже більш, як півтора року, а я до Тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі — ні се, ні те; ще раз вибачай. Я так собі думав: що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого я лиха не возьму на себе, а свого Тобі не оддам. Так що ж з тих писем? Папір збавлять, та й годі… Воно, бач, і так, і не так, а все таки лучче, коли получиш: прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке то мій голубе, — нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться; та й Ти таки не без того, щоб не згадав свого брата Тараса-школяра, бо вже дуже давно, як ми з То[бо]ю бачились. Та що ж робить ма[є]ш? Коли Бог так хоче, потерпім ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, то може і побачимось.

Ну, коли то ще те буде, чи побачимось, чи ні, а тепер про себе скажу от що: слава Богу милосердному, жив і здоров, учуся малювать. Коли трапиться, заробляю гроші. Оце на тім тижні заробив трохи, то й Тобі посилаю (25 руб. асиґн.). А коли буде більш, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога. Велике щастя буть вольним чолові-