Воскреснемъ ли когда отъ чужевластья модъ,
Чтобъ умный, добрый нашъ народъ
Хотя по языку насъ не считалъ за нѣмцевъ?
А. Ґрібоєдов.
Випускаю оце в люди другого »Кобзаря« свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная.
Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас ані телень, неначе всім заціпило… Чого се ви так, братія моя? Може злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь! Собака лає, а вітер несе… Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт-зна по-якому? Натовкмачать якихсь »індивідуалізмів« тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш; кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки; кричать о »единой славянской« літературі, а не хотять і заглянуть, що робиться у славян!
Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську, або хоч і нашу (бо і ми таки, слава Богу, не німці)?.. Не розібрали. Чом? Тим,
