Методіївського Братства, у висліді чого був ув'язнений і засланий потім сам Шевченко. Саме ці моменти їхньої “діяльности” мусів мати на увазі Шевченко, згадуючи про “міліони полян, дулебів і древлян”, що їх “гнув” Гаврилович-Бібіков, і про те, “як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих, як мордували, розпинали і вішали”. Це за вислуговування тим капралам і єфрейторам дорікав Шевченко “донощикам і фарисеям” з-поміж власних таки земляків, стверджуючи, що не їм “за правду пресвятую стать і за свободу”. І це для України бажав Шевченко, щоб рід рабів цих “суєтний і проклятий” минувся (видох) і щоб вона, визволена з-під влади фельдфебеля-царя і його капралів, унтерів і єфрейторів, діждалася “Вашінґтона з новим і праведним законом” . Щоб зактуалізувати свою поему і протиставити “німим і подлим рабам” зразок і приклад активного протесту, Шевченко переніс до Києва навіть подію із ляпасом, даним сатрапові-губернаторові в церкві, не зважаючи на те, що сталася ця історія насправді в Петрозаводську і не у відношенні до Бібікова, а до Пісарєва. Цей момент був потрібний Шевченкові, щоб створити із постаті спричинника цього ляпасу — сміливця “козака із міліона свинопасів” , “святого лицаря”, “юродивого”, посланого за кару на каторгу, і щоб підкреслити, що такі протестанти можливі теж і в Україні.
Ця українська концепція й українське тло “Юродивого” можуть бути підтверджені основним задумом і мотивами епопеї “Сатрап і дервіш”, заплянованої Шевченком ще на засланні в Новопетровському, про що свідчать записи в його “Щоденнику” під 19 липня 1857 року. Головними постатями цієї епопеї мали бути, виведені потім в “Юродивім”, сатрапи — безрукий Бібіков і “ренеґат” Микола Еваристович Пісарєв, із його дружиною Софією Гаврилівною, що була любовницею Бібікова, перенесені тільки на схід і зодягнені по-турецькому. Цю епопею, коло якої за-
