мові 1930 р. п. н. “Тарас Шевченко — співець самостійної України”, прийняте теж і Олександром Лотоцьким у його статті “Державний світогляд Т. Шевченка’’ (Повне видання творів, т. III., Чікаґо, 1959):
“Коротше і ясніше годі висловити ідеал державного ладу для України. Вашінґтон визволив Північну Америку з залежности від Англії, завів у визволеній землі республіканський лад із новим і праведним законом, він став першим президентом З'единених Держав Америки. Такого Вашінґтона хоче Шевченко діждатися і в Україні, хоче діждатися для України нового і праведного закону. І він твердо вірить, що ми колись діждемось…”
Спроби висвітлити питання “Шевченко і Вашінґтон”, роблені підсовєтськими шевченкознавцями, редакторами видань “Кобзаря” і коментаторами Шевченкових творів, були зведені внівець обов'язковою для совєтської науки тенденцією з'ясувати ідеї й образи Шевченкової творчости “благодійним’’ буцімто впливом “передової російської літератури” і трактувати їх, як вислід діяльности і боротьби російської “революційної демократії”, очолюваної Герценом, Бєлінським, Добролюбовим і Чернишевським. Ця тенденція набирала інколи абсурдного характеру. Совєтські літературознавці, нехтуючи всіма історичними й фактичними даними, або й просто заперечуючи їх, договорювалися до таких наприклад “істин”, що на Шевченковий заклик “щоб збудити хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру”, висловлений у вірші “Я не нездужаю нівроку” ,, що був написаний 22 листопада 1858 року, великий вплив мало гасло “К топору зовите Русь”, що його нібито висловив Чернишевський у приписуваній йому статті “Письмо из провинции”, яка була надрукована в журналі Герцена “Колокол” … 1860 року (ч. 64 за 1 березня) і підписана “Русский человек”…
