родцями, а дальше дїльниця хиньска, неначе перенесена сюди в коробцї з Небесної Держави. Не було вже тут темної опанчі розбишак, нї червоних сорочок копальників золота, не було й Індийцїв з пірєм на голові, але всюди повно було шовкових капелюхів і чорних одягів, та множество незвичайно рухливих джентельменів. Деякі улицї, між ними улиця Монґомері, яснїли сьвітлими маґазинами, в котрих можна було подибати вироби цїлого сьвіта.
Коли Паспарту приїхав до Міжнародного готелю, здавалось єму, що він не виїздив з Анґлїї.
Долину готелю займав величезний шинок, де кождий перехожий міг даром дістати перекуску. Вудженину, зупу з устриць, сир честерский міг кождий їсти без нїякої заплати. Платило ся лише за напитки, ель (пиво) та вина: порто або херес. Ся установа видала ся Паспартутови дуже „американьскою“.
Їдальня в готели була знаменита. Пан Фоґ і міс Ауда засїли коло стола а обслугували їх на маленьких полумисках і тарелях чорні як вуголь Неґри.
По снїданю вийшов Пилип Фоґ в товаристві панї Ауди з готелю, щоби завізувати свій пашпорт у анґлїйского консуля. На хіднику стрітив ся зі своїм служачим. Паспарту запитав пана, чи не було би добре, заки пустять ся в дальшу дорогу зелїзницею, купити кільканацять карабінів енфільдских, або револьверів Кольтого, бо він чув, як люди оповідали про Сіуксів і Павнійцїв (племена Індийцїв), що нападають і задержують зелїзничі поїзди.
Пан Фоґ відповів, що така осторожність не потрібна, але Паспарту може собі робити, як хоче. Відтак пішов до бюра консулярної аґенциї.
