— Пане полковнику, — відповів кондуктор, — зі стациї зателєґрафовано до Омаги по осібний поїзд, але менї не здає ся, щоби він прийшов до Медісін-Бов перед шестою годиною.
— Перед шестою? — крикнув Паспарту.
— Очевидно, — відповів кондуктор. — Впрочім і ми потребуємо тілько часу, щоби зайти пішки до стациї.
— Атже стация віддалена лише милю, — відозвав ся якийсь подорожний.
— Так, лише милю, але від другої сторони ріки.
— А не можна би переправити ся яким човном через ріку? — спитав полковник.
— Неможливо. Се гірска, рвуча ріка, а тепер по дощи прибула вода. Впрочім щоби найти догідний переїзд, мусїли-б ми піти ще яких десять миль на північ.
Полковник кинув цїлу копу проклонів на зелїзничу дирекцию і кондуктора а розлючений Паспарту трохи що не став єму вторувати. Тут вже була перешкода, котру не могли усунути і всї банкноти єго пана.
Невдоволенє між подорожними було загальне, бо крім страти часу мусїли ще іти пішки пятнайцять миль снїгами. Супротив того не диво, що повстав крик і наріканя, котрі були би мусїли звернути увагу Пилипа Фоґа, єсли-б він не був цїлковито занятий своїм вістом.
Однако Паспарту мусїв тепер свого пана повідомити о всїм і він ішов вже, опустивши голову до ваґона, коли машинїст — правдивий Єнкі, назвищем Форстер — задержав ся коло машини і сказав:
— Панове, може ще найде ся спосіб переїхати.
— Через міст? — запитав один подорожний.
— Нашим поїздом? — питав полковник.
— Нашим поїздом.